#писулі
Навчальна посібниця (закінчення)

...Кімната менша зали, колись бабусина, тому на стіні і підлозі килими. Залишені "для звукоізоляції" я не можу терпіти мовчки. Звісно, не волаю в усе горло, але сусіди такі сусіди.
На мене кімната діє як перемикач. Якщо у залі мандражувала від сорому, тепер дрижаки б'ють від страху. Розкладене вузьке крісло, відерце з різками, відкрита пласка коробка з паддлом і кількома ременями, аптечка.
Обертаю голову - очі у гості "по п'ять копійок". Вона відчуває погляд - і дивиться на мене із співчуттям. Ну, хоть хтось жаліє.
Екзекутор приносить із шафи моє простирадло і рушники, я застеляю крісло. А в фільмах кат готує плаху сам...
- На живіт. Припідніми попу.
Роблю з великого рушника валик, лягаю долілиць, підклавши його під пах, менший рушник затискаю зубами, руками вчіпляюся в край крісла, застигаю в очікуванні.
Подальші звуки знаю, наче бачу: ось екз витягає з відерця різки, стряхує, кладе на столик. Ось скидає сорочку, лишається у футболці. Ось бряцає знятий наручний годинник. Зараз...
Нетиповий звук - шумне зітхання спостерігачки.
- Олена, підходь ближче. Побачиш, які красиві смужки набухатимуть на сідницях...
Нестримую стогін.
- З чого це? Ти знаєш, я не люблю награність.Стогуть, коли боляче. Хоча б отак.
Скільки не чекай першого удару, він завжди гострий. Вжжжик - обпікає - і я смикаюсь з айком.
- Ляж рівно. То було, щоб не стогнала даремно. Поки терпи, не влаштовуй цирк.
Хоч наші порки каральні, екзекутор шмагає за наростаючою - перший десяток, а то і два не дуже сильно. Але чи через паузу в екзекуціях, чи через перший болющий стібок, чи хвилювання через глядачку - навіть перші десять дються мені важко, ледь змовчую. Хоча попу вдається втримати рівно.
Перед наступним десятком кілька секундна пауза - екз бере нову різку.
- Згадала, як це? А тепер згадуй свої провини і дякуй, що є кому їх відпускати...
Далі нахлинає Біль, різкий, протяжний, як поріз... опік - взвивання - вертіння задом в намаганні остудити половинки - хапання руками... Про себе рахую, та швидко збиваюся, свідомість затуманюється, схоплююсь-лягаю як робот. Лягаю все повільніше і повільніше...
- Піднімися на коліна. - Екзекутор замінює валик на дві великі диванні подушки. - Лягай.
Я знаю, що це означає і даю волю сльозам. Зараз підсіднична складка - найболючіше місце - буде зручно розкритою, і отримаю саме по ній.
- Не треба, прошу!..
- Олена, тримай її за плечі.
Олена обережно притискає мої плечі, але не втримує після першого ж удару під сідниці. Я скидую її, хапаюся за попу, присідаю на литки і заходюся в плачу. Екз хапає мене за волосся і штовхає вперед.
- На місце! Ще 5.
Цього разу Олена буквально навалюється на мене і починає шепотіти:"Потерпіть... потерпіть... ще трохи... ще один.."
Несподівана "фіксація" з мантрами допомагають - хоч з криком, але витримую призначене.
Після п'ятого удару екзекутор, мабуть, робить знак - Олена відпускає мене і я в волю ридаю, погладжуючи попу.
Екз приносить склянку мінералки. Випиваю її з цокотом зубів по склу.
- Лягай, оброблю задницю.
Казковий момент! Останній раз попу обпікає, цього разу антисептик. А за ним настає блажена хвилина змащування гелем, з масажем. У приступі вселенської вдячності хапаю і цілую руки екзекутора:
- Дякую за покарання...
- Сьогодні тобі трохи дісталося. Але сама винна - не пропускай. Йди і не гріши. Чи гріши, щоб прийти ще))
Зараз покажу, що вийшло.
Клацає смартфоном і демонструє наслідки.
- Олена, а тобі як, подобається? Ти ж наступна.
Не бачу її очі. Але не втікла. Певно, домовляться.
- Можеш вдягатися. Чай-каву зробити?
- Ні, дякую. Якщо перегляду навзаєм не можна, трохи отямлюсь і піду...
- Сьогодні ми тільки спробуємо. Не буде на що дивитися. Але Олена тобі винна...
Коли я зайшла в залу попрощатися, гостя вже не сиділа за кавою, а стояла очі долу із червоними щоками.
Екз зачинив за мною двері і я почула знайоме: "Роздягайся!". Треба буде сказати, щоб у коридорі тихіше і обережніше розмовляв, бо усюди вуха...