#проза
Труси на вітрові
(роман про збиття целкі)
Я трохи підсліпувата, але не для всіх. Тому-то я і давала учителю математики, хоча воно таке бридке, таке огидне. Звісно, у мріях. Мріяв він.
Більше у нас нічого не було, але цей мавпун хоче ще. І тому він своїми пітними руками постійно намагається затягнути мене у спортзал, колишній, а зараз там імпровізована кімната відпочинку – там старші пацани курять драп і трахають дівчат, а частіше дрочать. І останнім часом я їх розумію. Тому що до нас учора привели такого педагога, що всі дівки обіцялися, і так лежать, знесилені емоціями.
Ну, що вам казати, наш новий біолог – це відпад, це торч, це...О! О! О! Вау!!!! Я її як побачила – очманіла, і мій статевий орган не перекинув стіл тільки тому, що я дівчинка. Така чарівна, така високодуховна жіночка, аж уся сяє. Ось би їй щось засунути! Ну, хоча б мізинця, як я мріяла колись... Ага, кому я там мріяла. Сашці. Ну, неважливо. Краще я запишу це, так, запишу. І ось: я вирішила записувати себе на флешку, щоб тренуватися і потім слухати, як це звучить. Бо заради неї я, мені здається, здатна навіть поставити голос. Щоби мене було чути з задньої парти, усі репліки. Бо зі мною робиться щось непередбачене, нечуване, ах, ах. Оу-є.
Раніше я не вважала себе гібридом троянди з крокодилом, і була дівчинкою не з переверзіями, а скоріше з рекреаціями, але зараз концепція змінилася. Бо я врізалася у цю Поліну Костянтинівну, мов асфальт у п’яну пику, мов сокира у вражу гепу.
Що власне до мене, то воно зірвалося, наче пляшка з коктейлем Молотова в пазусі схвильованого диверсанта, один осколок потрапив у око, а другий – у серце. Моя душа в сум'ятті, мов труси на вітрові, вона обійнята протягом, як полум'ям. Вона студеніє від жару, і на серці з'являються узори, схожі на звиви жіночого тіла, а також на слово «хуй».
Я так гадаю, коханню взаємність не дуже шкодить, вона взагалі майже непомітна, але свій внутрішній світ кожний повинен тримати при собі, інакше вийде не класна порнуха, а мрачна чорнуха...Стан закоханого чимось нагадує звіриний – така ж сама асоціальна поведінка і така ж сама хвороблива інтуїція. Зокрема я собі нагадую бика на ім’я Пташка, який під час кориди перестрибнув через огорожу і зробив серію кроків назустріч людям, а вони були цього не варті, та й всередині неестетичні – м’ясні та криваві. Що негарно, бо ніщо так не пригнічує палкість почуття, як видовище нутрощів об’єкту романтичного ставлення…
Машка сьогодні наділа коротку спідницю. В неї такі класні ніжки, що хочеться за них схопити. Звісно, як людина культурна, я за ноги хапаю лише каратисток, бо вони для того і призначені. Машка поки що ногами не копається і це плюс. Але якби можна було зазирнути їй у серце… ну що там хорошого... Брутал та призємльонність. Поліна зовсім не така. Вона не м’ясна – людожер пішов би від неї ні з чим. У неї всередині мікроскопічні повітряні кульки, сповнені трояндовими ароматами. Відставивши мізинчика, вона час від часу їсть квітковий пилок, але ніколи не какає, навіть ясними зорями.
Он як цікаво атоми стусувалися! (слова безсилі, я показую руками, а ви навіть не бачите). Я нічого не можу робити. Рвіть мені зуби без наркозу, може, це мене якось розважить.
О, у цього тіла є душа. Тендітне і наче безплотне, воно заслуговує на розкішні епітети, бо при такому невеличкому зрості уся краса тиснеться у пропорціях, жадає простору, гримає та блищить. Я ніби валяюся на підлозі, мовчазно, мов падаючий сніг, стирчу і непомітно тіпаюся у корчах, бо на мене на ширяючих обшарпаних крилах (сподіваюсь, що теж непомітно) злетіла велетенська жаба, вся чорна, нажута – хижо квакнула, осідлала й душить. Причому робить це так сексуально, що я вже зверху… знизу…зверху.
Ніколи я не стану такою кльовою чувіхою, як наш біологиня! Це личко! Зроблено явно не в Гонконзі. Та не для вчительки, а для якогось забурілого від святості персонажу культу, який звик, що всі купують найтовстіші свічки та вставляють йому, куди схоче.
Руда. Особисто мене руді враз вирубають, і я роблюся наче зомбі – таке починаю творити, що сама жахаюсь. А в мене такий характер, що якщо я сама себе зупинити не можу, інші зовсім нишкнуть, куди їм. Якщо би я була замість Ганьки Кареніної, то поламала би на хуй той сраний потяг, обтрусилася і пішла додому давати Вронському пизди.
Але я людина доброзичлива і не люблю навіть такі катастрофи. У сенсі – нікому не хочу давати взагалі пизди. Навіщо Вронському пизда? Воно ж саме не знає, що з нею робити!
Воно – персонаж великої російської літератури. З нього навіть ломакою нічого путнього не виколотиш. Та хіба це все робиться задля користі? Кохання – таке божевілля, яке потребує опонента. Ти не самодостатній. Мені так жити не подобається, і складається враження, ніби мене земля вже не витримує. Я ходжу, а грунт піді мною прогинається і тріщинами йде – це явище я активно засуджую. Заперечливих голосів щось не чути, так що дискусії не вийде – рудих однозначно треба виловлювати та старанно голити. Може, голомоза, голопьозда і голопахва Поліна Костянтинівна не справляла би на мене такого вбивчого враження? Хто його знає...?
Ну, тип’ того. Пальці її рук (пальців ніг ще не бачила, хоча дуже цікаво) схожі на довгі молочні нитки з агресивними бордовими кігтями. Причому власниця не має на них стратегічних намірів. Вона їх вирощує, полірує, лакує, наче дійсність, та й сама не підозрює, навіщо. Так і бачиться, ніби оці кігті, які досі ніяк не знайдуть собі справи, розгублено блукають по одягу, пригладжують випуклості, тремтять і трусять крейду, у найінтимніший момент раптом розуміють себе, впиваються у беззахисну спину і залишають смуги – роблять з тебе тигра...
Далі буде...
