#писулі
Третій не зайвий (закінчення)

...Приятель виходить з кімнати, а я розливаю чай, через стіл простягаю його гостю і, планово упускаю чашку. Окріп проливається на стіл, але бризки летять на Сергія Леонідовича і він по-справжньому скрикує.
У цей момент з'являється Макс:
- Що ти наробила, ідіотко!
- Ой, вибачте, будь ласка! Ви не обпіклися? Зараз все приберу... Вибачте...
Хочу підійти до гостя, але приятель грубо хапає мене за руку:
- Звичайно, прибереш! Язиком вилижеш! Скільки разів я вчив тебе, як подавати чай? Ти все одно робиш по-своєму! Скільки на мене проливала, а тепер і гостя обпекла!
Очима, повними сліз, дивлюся на Сергія Леонідовича, а той зі скорботним обличчям трусить кистю, ніби й справді обпікся.
- Погань така, зіпсувала вечір! - Приятель розвертає мене і з усієї сили шльопає через сукню по попі.
- Ой ... Не треба, прошу ... Я зараз все виправлю ...
- Ще як виправиш! - штовхнувши в спину, приятель змушує мене нахилитися і машинально упертися руками об стілець.
- Уперта, дурна дівка! - Отримую ще ляпас через сукню, а потім поділ задирається до голови.
- Не треба! - Я намагаюся піднятися і прикритися руками.
– Стояти! - гаркає приятель, ривком стягує з попи труси і дзвінко плескає по голих сідницях.
- Ой-й! Будь ласка, потім! – хничу я, отримуючи ще кілька шлепків.
Боковим зором бачу, яким жадібним поглядом Сергій Леонідович дивиться на розправу.
- Зрозуміло, і потім! – приятель нагороджує ще кількома ударами і звертається до гостя:
- Сергію Леонідовичу, давайте перейдемо до кабінету. А ти вставай і принеси нам новий чай. Я сам розіллю. Приношу наказане.
– Прошу Вас, – Макс сам акуратно подає гостю чашку. – І прошу пробачити за інцидент. Не сумнівайтеся, Юлію буде покарано за незграбність.
- Але покарання щойно відбулося… - зауважує гість.
- Ні, що ви. Це так – легке нагадування про обов'язки. Справжня прочуханка відбудеться завтра, в суботу.
Вдаю, що хочу перервати одкровення приятеля.
- Мені нема чого приховувати! На щастя, Сергій Леонідович поділяє мої погляди на місце жінки в суспільстві, і я можу не приховувати свої методи виховання порядної дружини.
- Так, принцип «діти, церква, кухня», на жаль, забутий сучасними жінками…
- У нас теж були дуже добрі традиції – суботні порки. Тоді і сім'ї були міцнішими, і порядку більше. До слова, можливо, Вам цікаво власноруч покарати Юлію. Думаю, так правильніше – око за око, зуб за зуб. Окропом ми її, звичайно, не обливатимемо, але, певен, ремінь обпалює не менше…
- Це, звісно, ​​дуже правильний принцип. А Юля не заперечує?
- Думку Юлі ніхто не питає! В родині я господар, чи не так, люба?
- Як вирішиш, Максе ... - відповідаю, не підводячи голови тремтячим голосом. Мої щоки та вуха без гри палають. При сторонньому мене ще не пороли.
- Взагалі, Сергію Леонідовичу, мені здається, що я дуже легко її шмагаю. Шкода, напевно. Інакше чим пояснити, що наставлене швидко забувається. Ваша участь нам дуже допомогла б. Нехай відчує справжній сором та біль. Можливо, це виправить, нарешті, її манери.
- Я завжди радий допомогти…
- Отже домовились? Завтра о 12-й Вас влаштовує?
- Цілком.
– Що для Вас приготувати? Ремінь, різки, скакалку?
- Дотримуватимуся вашого порядку…
- Тоді почнемо з ременя.
Прощаюся з гостем, так само не підводячи голови.
- Дякую за чудовий вечір, до зустрічі, - Сергій Леонідович добродушно поплескує мене по руці, промовисто кивнувши на демонстративно вивішений у коридорі широкий ремінь…